Події літа 1941 р. у селі Острів

Акт відновлення Української держави (у подальшому – Акт), який 30 червня 1941 р. з волі українського народу проголосила Організація Українських Націоналістів (ОУН), задекларував створення держави, її уряду, війська та адміністративних органів правління на місцях. Вже у перших числах липня Акт було зачитано у всіх Західноукраїнських містах та селах, де розпочато формування українських органів влади. Не винятком було й с. Острів, його околиці та найближчі міста – Микулинці (за адміністративним поділом УРСР 1939–1941 рр. наш райцентр) і Тернопіль. До проголошення Акту, як і в більшості місцевостей Галичини, відбулися виступи організованих підпіллям ОУН збройних загонів, які перебирали владу на місцях, а подекуди й вели бої з радянськими військами, щоб звільнити населені пункти.

Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 р.

Для організації повстання проти Радянського Союзу ОУН сформувала військовий штаб, який видавав відповідні розпорядження та інструкції про початок збройних виступів. У Тернопільському повіті 24 червня 1941 р., через два дні після початку німецько-радянської війни, провідник надрайону (Микулинецький і Козлівський райони) ОУН Іван Комар (“Шепель”) віддав наказ про створення з організаційного членства трьох відділів чисельністю по 50 вояків, які очолили районні провідники ОУН. Відділ ч. 1 очолив “Соловій”, відділ ч. 2 – “Сурмій”, а відділ ч. 3 – “Колюмб”. Таким чином, на наших теренах вони розпочали активну фазу повстання проти радянської влади.

Іван Комар (“Шепель”)

Командир “Шепель” у записках про ці події подавав: “Зараз 25.VІ відділ ч. 1, що поміщувався на полі с. Великий Ходачків, збив сов[ітський] аероплан поштовий та вечером обстріляв відділ доглядачів Лучанського аеродрому. 26.VІ відділ ч. 1 обстріляв зенітну артилерію і заподіяв важку шкоду артилерії в Буцнівськім лісі. 27.VІ вночі сполучені відділи ч. 1 та ч. 2 напали на станцію в Яструбові. 30.VІ відділ ч. 2 збив почтовика, відділ ч. 1 залапав авто з 3-ма [працівниками НКВС]…

[Тоді ж] дістали ми приказ здобути місто Микулинці.

[Відділ] ч. 1 мав опанувати гостинець Тернопіль–Микулинці, ч. 3 – гостинець Микулинці–Теребовля, відділ ч. 2 мав опанувати місто. Година 11, відділ ч. 1. опанував свій терен, однак за ½ години надійшла знову хмара війська по 15-хливиннім затяжнім бої ми кресали здорово з ліса та з поза Чорторийських хат, але мусіли відступити, полишивши 3 вбитих та одного раненого. Відділ ч. 2, йдучи на Микулинці під Серединками зустрівсь з большевиками, привітав їх градом куль та одначе мусіли відступити, полишивши вбитого, а провідника ранено в ліве рамено, куля перейшла через легені й було не до життя…

Наші відділи роззброювали поодинокі групи більшовиків.

З приказу вищого проводу нашій групі Шепеля 1 і 2 група вирушила на Тернопіль. 3 група мала опанувати Микулинці, на Тернопіль ми йшли двома шляхами: 1 гр[упа] на Острів і на Петриків. Одначе, в Острівсько-Мишковицькій границі розбили ми 20 большевиків, з котрих 5 втікли до ближнього ліску, в ліску цім ще була їх більша кількість. Вони привітали нас градом куль, отже, було не можливо перейти.

Провід сей час висилає гінця до другого відділу з приказом, щоби друга група напала на цей лісок з другої сторони. 5:30 година 2 група була вже на місці. Зацокотіли наші скоростріли, до 6 години було уже по всім, цілий лісок покрився більшовицьким трупом, а решта повтікали. 7 година ми вирушили до Острова і в Острові заночували. На Тернопіль вже не йшли, бо Тернопіль вже захопили німці”.

У Тернополі 2 липня була сформована сотня Української Народної Міліції під керівництвом члена ОУН Андрія Голейка. Вона спільно із громадськістю міста цього ж дня зустрічала передні частини німецької армії, а 7 липня – сотню “Українського Легіону” (Група “Північ” Дружин Українських Націоналістів (ДУН), що в німецькій армії ідентифікувалася під назвою “Спеціальний відділ “Нахтігаль”) під командуванням Романа Шухевича.

Упродовж 3 та 4 липня повстанці спільно з німецькими вояками вели бої на підступах до Микулинців. Доктор Лещинський 20 липня записав інтерв’ю із учасником цих боїв та написав статтю у газеті “Теребовлянські вісті” під назвою “В боротьбі під Микулинцями”, у якій писав: “українці не вижидали готового, а самі ставали до праці над визволенням батьківщини з під ворожого ярма”. У Микулинцях Петро Гармаш створив міліцію, яка одразу ж приступила до виявлення та роззброєння груп відступаючих червоноармійців.

Сторінка газети “Теребовлянські вісті”. Липень 1941 р.

Влітку 1941 р. члени ОУН серед населення поширювали наказ і відозву крайового провідника ОУН та коменданта Української Національної Революційної Армі Івана Климіва (“Євген Легенда”). В них йшлося про створення української армії і міліції, кадровий склад яких формувався на основі повстанських загонів ОУН. У цей час німецька армія – Вермахт, визначалися як союзні війська, які прийшли в Україну, щоб прогнати “наїздника”: “Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити міцну українську армію”. Однак німці 4 липня поставили голові Українського державного правління Ярославові Стецьку ультиматум про відкликання Акта та розпуск уряду, при цьому погрожуючи репресіями членам правління, а наступного дня було заарештовано Провідника ОУН Степана Бандеру. 7 липня на засіданні Проводу ОУН прийнято рішення відкинути ультиматум німців, а Я. Стецько відхилив пропозицію перейти у підпілля.

У Тернополі у цей час ОУН формувала обласну управу, яку очолив Воєвода області Василь Охримович.  27 липня зібрали всенародні збори міста та околиць, на яких прийняли резолюцію на підтримку Акта про відновлення Української Держави.

Михайло Антків

У нашому селі, як і в інших у околиці, також були проведені величаві збори на честь проголошення Акта. Організацією цього заходу зайнялися місцеві члени ОУН. У прибраній залі “Народного Дому” (зараз приміщення сільського клубу) текст Акта, наказ і відозву “Євгена Легенди” перед односельчанами зачитував громадський і культурно-освітній діяч села Михайло Антків.

Антків Михайло (1886–1966). Закінчив початкову школу у селі, навчався у Тернопільській гімназії, член УНДО (до 1935?), за таємним доносом затримувався польською поліцією у справі комуністичної агітації у повіті (29.08-09.1926), солтис села Острів (1935), муж довір’я тернопільських соціалістів-радикалів (Українська Соціалістично-Радикальна Партія; 1935), бухгалтер у колгоспі ім. Івана Франка (з 1950).

На урочистостях, ймовірно, також була присутня група повстанців ОУН надрайонного провідника “Шепеля”. Житель села, колишній Державний секретар праці і суспільної опіки Західноукраїнської Народної Республіки Антін Чернецький згадував: “Люди розходилися зі зборів прибиті, сумні. Коли я їх спитав, чому так чорно дивляться на справу, мені відповіли: ми знаємо, хто був Грушевський, Петлюра, Василько, Кость Левицький, Петрушевич, Вітовський, знаємо д-ра Барана, знаємо вас, але хто з нас знає Легенду, Бандеру? Незнаним людям не віримо і нічого не дамо. Так говорили й думали поважні селяни, давні члени політичних партій радикалів і УНДО. Але молодь з ОУН думала і робила інакше, ніж їхні батьки. Вона тепер взяла верх”.

Припускаємо, що через декілька днів з ініціативи членів ОУН у селі було створено станицю Української Народної Міліції. Попри інструкції ОУН, потреба у забезпеченні правопорядку була надзвичайно велика, оскільки бандитизм на тлі загального краху радянської армії був поширеним явищем. Також у Острові сталося кілька вбивств.

Відомо, що у травні 1941 р. надрайонний провідник ОУН Іван Комар (“Шепель”) видав наказ про початок т.з. “смертної акції”, в ході якої підпільники ліквідовували сексотів, агентів та партійних активістів, які активно відзначилися у 1939–1941 рр. Так, ще 24 травня двоє бойовиків ОУН у с. Острів задушили донощика, через якого заарештовано двох односельчан (ймовірно, йдеться про Омеляна Ячмінського і Михайла Деркача, яких заарештували і засудили 12 червня 1941 р. на смертну кару. Їм закидали те, що вони нібито були агентами польської поліції. Вирок виконано 22 червня). У червні-липні 1941 р. у селі вбито Андрія Солодкого, який був бійцем охорони (міліціонером?) у селі під час радянської окупації, Стефанію Сойку, дружину Михайла Сойки – секретаря сільради, комуніста Михайла Середу. Також невідомо ким у селі у цей час було вбито м’ясара Заворського, єврея Пельца, який у період польської окупації був власником млина, та замордовано дружину і сестру крамаря єврея Майорка. Слід зазначити, що А. Чернецький у спогадах подає, що їх вбили бойовики ОУН, а його і ряд односельчан, які працювали у органах радянської влади переслідували.

Станицю Української Народної Міліції у селі очолив Йосиф Лушпінський, ймовірно, член ОУН. На цей час відомо, що міліціонерами у 1941 р. були Михайло Качуровський, Григорій Сушко, Богдан Кріса, Богдан Трут, Броніслав Лушпінський. Схожі формування міліції створювалися і в інших сусідніх селах.

Запис із книги “Тернопільщина: список упавших героїв української революції в боротьбі з московсько-більшовицьким окупантом за час від 13 березня 1944 р. до 31 грудня 1948 р.”

Всі станиці Народної Міліції іменувалися “Січами”, які підпорядковувалися обласному коменданту Осипу Павлишину, який в Тернополі формував обласну команду міліції. У цю ж команду входив Острівчанин Володимир Ячмінський, який обіймав посаду заступника коменданта міліції.

Ячмінський Володимир (1900?–1945?). Член ОУН, ймовірно, з 1930-х рр. Затриманий органами НКВС, втік з під конвою та, мабуть, перейшов у підпілля (05.1941). Член обласного проводу ОУН Тернопільщини, заступник обласного коменданта Народної Міліції (07-09.1941), заступник Тернопільського окружного коменданта поліції, Тернопільський повітовий комендант поліції, коротко виконував обов’язки Тернопільського окружного коменданта поліції (1941-1944), евакуювався із поліцією у Словаччину, де, ймовірно, загинув.

Влітку 1941 р. він також був членом Тернопільського обласного проводу ОУН та, мабуть, брав безпосередню участь в розбудові станиць народної міліції у Тернопільському повіті.  

Детальної інформації про діяльність “Січі” у селі поки що не вдалося віднайти, оскільки термін її існування був досить короткий. Нацистський окупаційний режим з 15 вересня 1941 р. перейшов до масових арештів членів ОУН на усіх зайнятих територіях. Відповідно, урядуючий провідник ОУН Микола Лебедь видав розпорядження про початок протинімецької боротьби. У цей же час німецька адміністрація видала наказ про роззброєння у Тернопільській окрузі всіх відділів народної міліції, а її членів закликали вступати у ряди Української Допоміжної Поліції. Слід зазначити, що ОУН у лави нової структури правопорядку також направляла свої кадри, які згодом розбудовували мережу підпілля серед поліцейських. Приміром, про В. Ячмінського колишні поліцаї у спогадах відгукувалися як про бандерівця, який “робить те, що потрібно” для підпілля.

Подальша доля членів сільської міліції, на жаль, достеменно невідома. Зі скупих свідчень відомо, що коменданта Острівської станиці Народної Міліції Йосифа Лушпінського восени 1944 р. було заарештовано Микулинецьким районним відділом НКВС, проте з тюрми він втік та переховувався у підпіллі. Вбитий “стрибками”, мабуть, у 1946 р. Про подальшу діяльність у підпіллі М. Качуровського, Г. Сушка і Б. Лушпінського ми згадували у попередніх публікація. Богдана Крісу і Богдана Трута німецька окупаційна влада мобілізувала до напіввоєнізованого формування “баудінсту” (нім. Baudienst – будівельна служба, в тогочасній українській термінології – Служба Праці) для виконання різних примусових робіт. Згодом вони відступили з німецькою армією. За не перевіреними даними, Б. Трут вступив на службу в 14 дивізію СС “Галичина”, а у 1945 р. повернувся додому, де був затриманий органами НКВС та згодом звільнений від ув’язнення.

Кому відомі подробиці про життя та діяльність згаданих у тексті осіб, їхні фото та документи чи згадані події у селі, просимо писати на електронну адресу Siromanec88@ukr.net.

Інтернет-портал новин Тернополя “Погляд” републікував цю замітку. Надіємось, що поширення сприятиме дослідженню історії села! Розміщено ось тут.

Під прапором дивізії “Галичина”

Історія формування та діяльності Галицької дивізії СС у нашому краї попри значні історіографічні поступки останніх років і надалі залишається одним із найменше вивчених питань, а дискусії про вибір, зроблений її вояками, й досі тривають у громадському і науковому суспільстві. Історія цієї військової частини продовжує зазнавати відвертих спотворень і накиду пропагандистських кліше.

Відзнака дивізії СС “Галичина”

14-та добровольча дивізія військ СС “Галичина” була німецькою військовою частиною, сформованою із українців у роки німецько-радянської війни. Факт створення військової частини з українців не був унікальним явищем у той період, оскільки подібні збройні підрозділи німці формували з представників майже усіх окупованих і союзних народів. Однак, громадська думка щодо Галицької дивізії не є однозначною.

Проте ми звернулися до цієї теми, оскільки добровольців-вояків для цього військового формування мобілізовували практично у кожному селі на Тернопільщині, Львівщині та Станіславщині (зараз Івано-Франківська обл.). Не було винятком і наше село  Острів.

Переглядаючи краєзнавчі праці про села Тернопільщини зустрічаємо, що багато авторів намагаються відмежуватися від розгляду цього питання чи просто обмежитися згадкою, що були й ті, хто пішов у лави 14 дивізії СС. У процесі дослідження історії с. Острів нам вдалося встановити прізвища та імена 9 хлопців, які пішли воювати проти Червоної армії у рядах дивізії “Галичина”, однак подальша доля більшості з них, на жаль, поки що не встановлена.

Заступник голови сільради с. Острів Йосип Семчишин у 1944 р. свідчив, що весною 1943 р. зі сторони німецької адміністрації проходила значна роз’яснювальна робота серед молоді, поширювалися плакати та газети, в яких широко оповідалося про початок формування Галицької дивізії СС. За спогадами старожилів, влітку 1943 р. на цукровому заводі Великої Березовиці (зараз м. Тернопіль) збирали молодь із довколишніх сіл та агітували до вступу у дивізію високі чини німецької адміністрації, які спеціально для цього приїжджали з дистрикту.

Оголошення про початок формування Галицької дивізії СС. 29 квітня 1943 р.

Вояк дивізії, наш односельчанин Дмитро Якимішин згадував, що у травні 1943 р. староста села Острів Стах Підгайний запропонував молодим хлопцям з’явитися у м. Тернопіль для запису в німецьку армію СС, що він і ряд інших юнаків зробили. Після цього всі повернулися додому і очікували на повістку.

Магістр Осип Гринкевич – уповноважений Військової Управи, органу по набору добровольців у дивізію та опіки над вояками і їх родинами, на Тернопіль і околиці, звітував, що з Тернопільського округу станом на 2 червня 1943 р. до майбутньої дивізії зголосилося вступити 3 118 чоловік, однак з них признали придатними до служби 1 749 людей. Газета “Краківські Вісті” (ч. 104, від 19 травня 1943 р.) подавала, що у Тернополі 11 травня до дивізії зголосилися всі ветерани Перших національно-визвольних змагань 1917-1924 рр., яким було й поза 60 років, а також 11 священників. Очевидно, значна кількість добровольців зголошувалася під впливом пропаганди не для служби, а для звіту чиновників. Станом на січень 1944 р. на дивізійному вишколі з Тернопільського округу перебувало 700 добровольців.

Добровольці до дивізї з Тернопільщини. 1943 р.

Влітку, орієнтовно у серпні 1943 р., із села вирушили на вишкіл перші добровольці: Нестор Гаврилюк, Володимир Дзибановський (?, мабуть правильно Дзюбановський), Микола Кійовчик, Нестор Кріса, Василь Сушко і Роман Потіха, а восени, приблизно у жовтні-листопаді 1943 р., Теодор Михайлишин і Дмитро Якимішин. Всі вони проходили загальний військовий вишкіл упродовж 8 місяців біля м. Тріер, в Гайделягері і Нойгамері, а декотрих відправляли на спеціалізовані курси.

Дмитро Якимішин проходив навчання у Дембіці біля Кракова, а згодом у Нойгамері, де зустрівся із односельчанином М. Кійовчиком. Вони обоє проходили артилерійський вишкіл. Також на вишколі зустрічався із Романом Кручовим, уродженцем с. Велика Березовиця.

Роман Кручовий разом із двома вояками, також жителями с. В. Березовиця, влітку 1943 р. отримали на кілька днів відпустку з дивізійного вишколу. Жителі с. В. Березовиця згадували, що дивізійники йдучи селом замість крику “Хай Гітлер!” на витягнуту руку гукали “Слава Україні!”, а також заходили дивитися як живуть у таборі французькі військовополонені, яких тримали у районі сучасної Березовицької амбулаторії та виводили на роботу до рівчака, що ділить Острів і В. Березовицю.

Дмитро Якимішин служив їздовим із доставки боєприпасів і харчів у 9-й батареї гаубиць, яка налічувала 4 гармати. Командував нею німецький лейтенант Биль. Микола Кійовчик, пройшовши чотирьохмісячне навчання у артилерійській школі, служив заряджаючим гармати у 5 артилерійській батареї.

Листівка “За тебе рідний краю мій” опублікована у тижневику Військової Управи “До Перемоги”. Липень 1944 р.
Автор митець-маляр Юліан Волянюк.

30 червня 1944 р. підрозділи дивізії почали передислоковувати на лінію фронту в районі Бродів, де вони упродовж кількох днів – 18–22 липня, разом із німецькими військами, зазнали значного розгрому.

Микола Кійовчик свідчив, що на фронті був півтора тижня, а в боях з Червоною армією брав участь три дні. Був одним з п’яти вояків, які обслуговували гармату. Потрапивши в оточення, так званий Бродівський котел, він у одному із довколишніх сіл покинув свою гвинтівку, переодягнувся у цивільну одежу та пішов у с. Острів, куди прибув 29 липня.

Витяг з протоколу допиту М. Кійовчика. 1944 р.

Дмитро Якимішин свідчив, що під час боїв під Бродами його віз розбомбила радянська авіація: “Від попадання снаряду убило моїх коней, а мене контузило. Після цього я вирішив повертатися додому”.

Подібно склалася доля і у вояка Теодора Михайлишина. Він повернувся у село на початку серпня 1944 р., а Нестор Кріса, за неперевіреними даними, під час одного із боїв потрапив у радянський полон.

Продавець кооперативи с. Острів Святослав Кріса у 1944 р. свідчив, що М. Кійовчика, Т. Михайлишина і Д. Якимішина у серпні 1944 р. заарештували працівники Микулинецького райвідділу НКВС. Органи НКВС допитували жителів села, намагаючись арештованим приписати членство в Організації Українських Націоналістів, участь у розбудові української поліції в селі у 1941 р. та зв’язок із підпіллям, однак під час слідства цього не вдалось з’ясувати.

Миколу Кійовчика 24 серпня 1944 р. заарештували, а 23 жовтня засудили на 15 років каторжних робіт з конфіскацією майна. 5 листопада 1958 р. він звільнився із ув’язнення на Воркуті та переїхав у м. Рівне, де проживав до здобуття Україною незалежності.

Дивізійник Д. Якимішин

Дмитра Якимішина, якого заарештували 28 серпня 1944 р., 21 жовтня також засудили на 15 років каторжних робіт з конфіскацією майна. 24 березня 1955 р. він звільнився з ув’язнення, а згодом повернувся у село, де прожив до 2010 р.

Теодор Михайлишин у 1945 р. відбував покарання у Хабаровському краї (Росія), однак за даними місцевих жителів, його було закатовано 1945 р. в тюрмі. Достовірних даних про його долю поки що не знайдено.

Нестор Кріса також був заарештований. Стрілець Острівського Самооборонного Кущового Відділу (СКВ) Зеновій Гаврилюк у 1947 р. свідчив, що Нестор повернувся в село, де у 1945 р. був заарештований. Ймовірно, був засуджений і працював на каторжних роботах у Росії. Згодом повернувся у Тернопіль, де й помер у 1994 р.

Доля інших вояків 14-ї добровольчої дивізії військ СС “Галичина”, наших односельчан, наразі також до кінця не з’ясована. Припускаємо, що частина з них влилася у лави українського підпілля, так як це зробили для прикладу дивізійники Тадей Тарапата із с. Велика Березовиця:

Тадей Тарапата – “Квітка”, уроджений 12 лютого 1925 р. в с. Велика Березовиця, син рільника, освіта 7 кл. народної школи, симпатик ОУН, доброволець 14-ї дивізії СС “Галичина”, стрілець УПА з 1944 р. – сотня “Дружинники ІІ”, згодом “Русичі” (Львівська воєнна округа УПА “Буг”). Ступінь – старший стрілець. Впав (загинув) 6 лютого 1946 р., застуканий більшовиками в криївці в с. Бачка Буського р-ну Львівської обл.

чи Володимир Дмитришин з с. Буцнів:

Володимир Дмитришин – “Терен”-“Лайбіда”, народився 1 вересня 1924 р. в с. Буцнів, з 1943 р. в дивізії СС “Галичина”, з 1944 р. в УПА – стрілець, а згодом комендант польової жандармерії у сотні “Ударники 5” (Закерзонська воєнна округа УПА “Сян”), перейшов рейдом на Захід, 8 грудня 1947 р. прибув у Австрію. Емігрував до США, член Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Ступінь – булавний (1.07.1949). Подальша доля невідома.

У лавах українських повстанців діяв Василь Сушко, якому вдалося вирватися з під Бродів. Про нього ми вже згадували у попередніх публікаціях, однак його доля нам, на жаль, і досі не з’ясована. Повернувшись додому, він почав переховуватися, таким чином уникнув арешту, а згодом приєднався до повстанців, мабуть до місцевого СКВ. Так весною 1945 р. він разом із Броніславом Лушпінським квартирували у жителя Острова Ілярія Пушкаря. За відомостями жителів села, В. Сушко загинув у бою в с. Кип’ячка у липні 1945 р., а тіло його поховали біля церкви у Товстолузі. Натомість, інформатор Острівського СКВ Євстахій Сушко на слідстві у 1950 р. свідчив, що у січні 1947 р. у Острів прибула боївка ОУН, яка складалася з 8 бойовиків, серед яких перебував Василь Сушко.

Після виведення дивізії з лінії фронту, в Нойгамері почали практично заново формувати військові підрозділи “Галичини”. 2 серпня 1944 р. до лав цієї частини вступив наш односельчанин Михайло Задояний. Його шлях із Острова до місця формування дивізії був не такий як у інших вояків із села.

У березні 1944 р. він працював на залізничній станції Велика Березовиця, із наступом Червоної армії, німецькі війська забрали його, які багатьох інших селян, для риття окопів: “я виїхав із Острова на підводах німецького обозу …Тоді з німцями я був одну добу – одну ніч працював на загрузці військового майна і змотував залізний кабель, а ранком наступного дня виїхав з німецьким обозом в с. Буцнів, де на цвинтарі закопував трупи німецьких солдат… Звідти в той же день втік”. Переховувався у с. Криве Козівського р-ну, але 15 травня 1944 р. був німцями затриманий і потрапив у групу для відправки на роботу до Львова. Але під час одного із бомбардувань радянської авіації втік та переховувався у с. Жонівка на Бережанщині. У липні знову затриманий німцями та відправлений на роботу з побудови охоронних споруджень в районі м. Бреслау (зараз Вроцлав у Польщі).

Витяг з протоколу допиту М. Задояного. 1949 р.

На початку серпня, під час перебування у трудовому таборі в Нойгамері, він зголосився вступити до 14-ї добровольчої дивізії військ СС “Галичина”, де після загального вишколу проходив навчання у ветеринарній школі у Вандерн-Гросскіршбаум. Після закінчення навчання разом з дивізією передислокований у Чехословаччину для боротьби з прорадянськими партизанами. У дивізії рахувався стрільцем та працював ковалем в кузні. 28 січня 1945 р. дезертирує з дивізії та переховується на околицях м. Жиліна у с. Кбеняни в чеха Кароля Франека, а після війни залишається там же. 28 грудня 1948 р. був заарештований чеською поліцією та виданий як репатріант у СРСР, де 9 травня 1949 р. був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів, з яких звільнився 27 березня 1955 р. Помер у м. Тернопіль 1994 р.

Реконструкція уніформи та озброєння вояка 14-ї добровольчої дивізії військ СС “Галичина”. Експозиція Тернопільського обласного краєзнавчого музею

Стрілець Володимир Дзюбановський та єфрейтор Нестор Гаврилюк з дивізією пройшли горнило Другої світової війни та перейшли з основною частиною Галицьких вояків у англійську окупаційну зону в районі Тамсвега. Їх, як і інших дивізійників, англійці перемістили в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти – до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. – в Ріміні. Тут Н. Гаврилюк і В. Дзюбановський перебували під номерами Н 13610 і D 5188. Подальша доля Володимира тут губиться, а Нестор, який підтримував листування із М. Задояним, у травні-червні 1947 р. разом із частиною вояків був переведений до Англії, де перебував у таборах для військовополонених та залучався до сільськогосподарських робіт. У 1948 р. звільнився з табору та оселився в м. Іпсвіч, де входив у Об’єднання бувших вояків українців (ОбВУ) у Великобританії. 13 листопада 1995 р. Нестор Гаврилюк відійшов у кращий світ, про що було повідомлено на сторінках журналу ОбВУ “Сурмач”.

Кому відомі подробиці про життя та діяльність згаданих вояків дивізії “Галичина”, їхні фото та документи чи згадані події у селі, просимо писати на електронну адресу Siromanec88@ukr.net.

Інтернет-портал новин Тернополя “Погляд” републікував замітку присвячену воякам дивізії “Галичина” із с. Острів. Надіємось, що поширення сприятиме дослідженню історії села! Розміщено ось тут.

Історія геройської смерті ройового УПА "Тигра"

17 січня 1947 р. о 5 годині ранку в с. Присівці Зборівського р-ну на засідку МВС наткнувся рій к-ра “Тигра” із сотні “Рубачі”. Будучи важкопораненим, “Тигр” прийняв останній бій з ворогом..

Уродженець с. Жуківці Зборівського р-ну Роман Семенович Кіндерський (за іншими даними Кіндзерський) – “Тигр”, будучи репатрійованим з Німеччини у 1945 р., зголосився добровольцем у сотню “Рубачі”, де служив стрільцем в чоті “Крутого”-“Дорошенка”.

Запис із книги “Тернопільщина: список упавших героїв української революції в боротьбі з московсько-більшовицьким окупантом за час від 13 березня 1944 р. до 31 грудня 1948 р.”

13 березня 1946 р. троє повстанців з цієї чоти, між якими був і Р. Кіндерський, перебували в криївці в лісі біля с. Розгадів. Перед світанком 150 більшовиків оточили ліс і розстрільною почали підходити до криївки. Стрілець “Тигр”, що перебував на стійці, запримітивши ворога відкрив вогонь. За цей час із криївки вискочили інші стрільці та відстрілюючись почали відступати. Хроніка сотні “Рубачі” подає, що “відступаючи [стрільці] натрапили ще на три застави від яких відбилися і маневруючи поміж большевиків, в год. 12 вирвалися з окруження і перейшли в другий ліс. У висліді цеї сутички було вбито капітана, ст. л[ейтенан]та і ще 5-х рядових большевиків. Повстанці вийшли з окруження без втрат”.

За “бойовість і за зразкове виконання обов’язків” старший стрілець “Тигр” у 1946 р. дістав посаду ройового командира у чоті “Дорошенка” та ступінь (звання) вістуна із датою старшинства від 31 липня 1946 р.

Села Зборівського району на карті Тернопільської області 1946 р.

Наткнувшись на добре організовану засідку більшовиків 17 січня 1947 р. у с. Присівці Зборівського р-ну, Р. Кіндерський із стрільцями свого підрозділу залягли та почали оборонятися. Від перших пострілів “Тигр” отримав важке поранення в бік (корпус). Під значним натиском ворога стрільці з боєм відступали, ведучи попід руки свого командира. Ройовий “Тигр”, щоб не обтяжувати під час виходу з оточення стрільців, бачачи своє безвихідне становище, наказує рою прорватися і відв’язатися від більшовиків, а сам залишився прикривати їх відступ із села.

Чотовий “Дорошенко” звітував: “більшовики обскочили віст. Тигра, що залишився сам з ППШ. Він відбивався до останнього набоя, нищить усі папери, що мав з собою, підкладає гранату. Коли більшовики наскакую[ть] на него, звільняє ложку гранати, розриває себе, де більшовики зазнали ще поразки. ППШ рівночасно було поломане”. У документах райвідділу МВС сказано, що Р. Кіндерський “подпустив к себе на расстояние 2 метров бойцов войск МВД подорвался на гранате”.

Внаслідок останнього бою ройовго “Тигра” загинуло 2 солдат МВС, 1 поранений, а стрільці УПА зуміли вийти із оточення у ліс біля села.

Коротку згадку про цей бій вістуна Романа Кіндерського-“Тигра” опублікувала редакція бюлетня “Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради” у неповному зведенні з бойових дій УПА та збройного підпілля від серпня 1946 р. до серпня 1947 р.

Сотня повстанської армії “Рубачі”, в якій служив вістун “Тигр”, активно боролася проти радянської окупаційної системи до осені 1947 р., поки її, як і решту відділів УПА ВО 3 “Лисоня”, розформували, перевівши вояків у підпілля.

Текст та фото опубліковано на моїй сторінці у Facebook. Інтернет видання "Агенція інформації та аналітики Гал-інфо" републікувало цей допис на своїй сторінці історії: Історія геройської смерті ройового УПА "Тигра"