На сторінках книжки “Галицькі добровольчі полки СС. 1943-1944”. Огляд діяльності 4-го полку СС

Минулого року в Тернопільському видавництві “Мандрівець” вийшла книжка Романа Пономаренка присвячена маловідомій сторінці української історії – “Галицькі добровольчі полки СС. 1943-1944”. У цій праці автор підняв важливу тему із військово-організаційної діяльності нацистської адміністрації у Галичині, ввівши у науковий обіг значну кількість матеріалів із документів, переважно німецьких, що зберігаються в архівах Німеччини, Польщі та США, маловідомих іноземних праць та спогадів безпосередніх учасників. Також книжка щедро ілюстрована світлинами, що значно полегшує сприйняття написаного читачами.

Обкладинка книжки Р. Пономаренка “Галицькі добровольчі полки СС. 1943–1944”. 2017 р.

Зацікавленість цією темою пов’язана з історією 4-го галицького добровольчого полку СС, окремі частини якого у лютому-квітні 1944 р. перебували на Тернопільщині, та бойових дій, яких ми вже торкалися у коротенькій замітці “Вояки про яких забули у Тернополі”. Не менш важлива ділянка, яка піднята у цій книжці, стосується відносин українського підпілля і галицьких добровольців. До цієї теми буде прикутий і наш огляд.

Із передислокацією у 20-х числах лютого 1944 р. цієї частини СС у Галичину, нею зацікавилося українське підпілля. На с. 63 автор наводить фрагмент інструкції ч. 7 організаційної референтури крайового проводу (КП) Організації Українських Націоналістів (ОУН) західноукраїнських земель (ЗУЗ) від 29 лютого 1944 р. і коментує її наступним чином: “Отже, в керівництва ОУН були великі плани на 4-й галицький добровольчий полк СС, хоча силу свого впливу на українських вояків воно явно переоцінило. Загалом цей документ свідчить про те, що повстанці зовсім неадекватно оцінювали ситуацію. Мабуть вони щиро вважали, що добровольці швидко потраплять під їхній вплив та масово захочуть перейти до лав УПА. Цього не сталося, бо фактично відбулося зіткнення двох ідеологій українського національного руху – пронімецького (або проєвропейського) та радикально націоналістичного. Практика показала, що всі побоювання німецьких та українських адептів українського добровольчого руху у військах СС, що вояки можуть піти в УПА, на цьому етапі виявилися безпідставними. Хоча контакти з УПА справді відбулися, переважно з ініціативи УПА, але нічого серйозного не трапилося – ні масового переходу, ні дезертирства”. На с. 171 вже йдеться про те, що підпілля намагалося використати полк лише у антипольських акціях: “УПА уважно стежило за прибуттям у Галичину 4-го галицького полку СС, намагаючись використати його в антипольській боротьбі. Проте, не зважаючи на контакти добровольців з «лісом», повстанцям загалом не вдалося вплинути на особовий склад 4-го полку, лише за деякими винятками”.

Попри пропагандистське поборювання адептів добровольчого руху у військах СС та керівництва українського підпілля у Галичині, яке мало місце і тривало з 1943 р., запропоноване узагальнення не відповідає дійсності. Провід ОУН і командування УПА у краю досить адекватно оцінювали ситуацію, особливо на місцях – у своєму терені. Ще того ж дня, 29 лютого, ця інструкція через обласний провід ОУН Тернопільщини скеровувалася у територіальні проводи ОУН рівня округ і повітів та у військовий штаб Третьої Тернопільської воєнної округи УПА “Лисоня” (ВО 3 “Лисоня”).

Фрагмент доручення військовому штабу ВО 3 “Лисоня” і повітовим провідникам ОУН Бережанської округи від 29 лютого 1944 р. Опубл. у 20 томі Літопису УПА (нова серія). 2012 р.

Перша частина цього документа адресована командиру “Лисоні” Омеляну Польовому (“Остап”) – у ньому йдеться: “Повищі справи доручаю другові хорунжому Остапові (ВШВО)”. Відповідно “Остап” організовував зв’язок, мабуть, з окремими частинами галицьких добровольців. Частина другого та третій батальйони цього полку якраз знаходились на території дій ВО 3 “Лисоня”. Ймовірно, схожий документ адресувався і штабу Другої Львівської воєнної округи УПА “Буг”.

У цьому документі йдеться про те, що німецька адміністрація може використати стрільців цих батальйонів для боротьби з партизанами, тому штабу ВО “Лисоня” було наказано налагодити зв’язок з підрозділами цього полку (пункт а) та використати їх для своєї мети – збільшити з допомогою цих частин збройні запаси підпілля (пункт г); використати їх для боротьби з радянським та польським партизанськими рухами (пункт в), а також не допустити до завчасного дезертирства (пункт б).

Щодо пункту а – про зв’язки. Із українцями, що служили у третьому батальйоні цього полку, мережа ОУН на чолі з повітовим провідником Збаражчини Іваном Багрієм (“Паливода”) нав’язала контакт. Він у лютому 1944 р. провів з ними ряд переговорів та організовував зустрічі з частинами повстанської армії, що дислокувалися на Збаражчині. Припускаємо, що до цього процесу був залучений і повітовий військовий референт “Марко”. Стрільці, що перебували у галицьких підрозділах, прихильно ставилися і до ОУН, і до збройних відділів УПА. Це є відображено навіть у протоколах військової управи: “Наші СС-и є у контакті з «лісом»: «ліс» вдоволений, що в Галичину прийшли СС і «ліс» за тим, щоб наші СС-си трималися в дисципліні”. І ще “Стрільці до ОУН теж наставлені прихильно”. Та й член Військової управи Юрій Крохмалюк після війни писав, що від підпілля галицькі добровольці отримували дані про ситуацію в терені.

Лука Павлишин (“Ігор”)

Член штабу УПА-Південь Лука Павлишин (“Ігор”) згадував: “Майже ні з чим пішли від мене й ходоки з батальйону української поліції, котрі прибули з околиць Збаража в супроводі тамтешнього оунівського провідника «Паливоди». Вони докладно й охоче оповідали, що їх німці перекинули зі Львова сюди для організації другої лінії оборони по річці Серет, що вони голодують, що на озброєнні мають лише гвинтівки й по дві гранати на одного поліцая, що готові радше послужити «українській справі», ніж німецькій. Знаючи, як не довіряє поліцаям СБ, я їм категорично відмовив. Знову ж таки не хотілося збільшувати чисельність тих, котрі шукали притулку в УПА”.

У книжці й автором подаються дані про встановлення контактів між українським підпіллям і галицькими добровольцями на с. 63, 87, 106-107, 123. Німецьке командування також шукало зв’язки із українським підпіллям. Для прикладу, 5 квітня 1944 р. ад’ютант командира 4-го поліційного полку СС лейтенант шуцполіції, доктор Зерфас пропонував представникам поліції провести офіційні перемовини з відділами УПА в районі Угнева Сокальського р-ну, з якими встановлено контакти. За представленими відомостями ад’ютанта, переговори із представниками УПА повинні були б пройти успішно для німців, адже обидві сторони зацікавлені у поборювані польських і радянських партизан. Перша зустріч призначалася на 10 квітня, наступна, у селі Туринка Жовківського р-ну, на 12 квітня. Однак, їх результати поки що невідомі. Враховуючи, що цей поліційний полк, який діяв у районі Тарноград-Білгорай-Перемишль, часто плутають із 4 галицьким добровольчим полком, припускаємо, що з відділами УПА контакти нав’язали саме галицькі СС. Адже, перший батальйон 4 галицького полку в березні на території Жовківщини і Сокальщини вів бої із радянськими партизанами, а частина його вояків перейшла у лави українського підпілля. Не виключено, що у звіті під 4 поліцейським полком СС мається на увазі саме 4 галицький полк СС.

Фрагмент німецького документа із пропозицією лейтенанта Зерфа встановити контакт з вояками УПА в районі с. Угнів Сокальського р-ну. 5 квітня 1944 р.

Слід зазначити, що мережа ОУН Тернопільщини відслідковувала передислокацію частин галицьких добровольців. Наприклад, у Чортківщині провідники окружного проводу ОУН ще 24 лютого 1944 р. попереджали підлеглих про те, що й сюди можуть перекинути частини галицьких добровольців: “Якщо будуть переходити частини СС Дивізії «Галичина» – негайно повідомляти (подавати при цьому моральний стан стрільців цих частин та про настрої, що панують між ними)”. У надзвичайному звіті ч. 8 від 29 лютого 1944 р. йдеться про перебування у Збаражчині загону радянських партизан “ім. Котовського” і про перекидання сюди німцями галицьких СС, щоправда дані щодо чисельності завищені: “В […] Збаражи є відділи СС с[трілецької] д[ивізії] «Г[аличина]». В Збаражі 1500 [стрільців]”.

Схожі відомості надходили також із Львівської  області ОУН. Для прикладу, у виданні “Вісті з терену” зазначалося: “Дня 20.ІІ до Золочева і Бродів приїхали укр. СС-и дивізії «Галичини». В Золочівщині стаціонує їх близько один курінь, частина кватерує в самому місті, частина в с. Фільварки і Тростянець. Є чутки, що вони поборюватимуть партизан”. У іншому звіті детальніше розповідалося про перебування галицьких СС у Радехівщині та Сокальщині: “Дня 23.ІІ.44 приїхали до міста Радехова українські СС-и (СС с[трілецька] д[ивізія] «Г[аличина]»). Частина їх роз’їхалась по селах. Їхнім завданням є вести боротьбу з партизанами. Німецька команда укр. СС-ів, які стоять в с. Берлині, заявила їм таке: «Не стріляти до українських повстанців, бо вони боряться проти большевиків» […] Дня 24.ІІ.44 відбулося привітання добровольців СС с[трілецької] д[ивізії] «Г[аличина]», які прибули до Радехова. До них промовляв командант відділу СС-ів (німець). Він закликав, щоб вони боролися по геройськи проти большевицьких банд, а навіть проти українців, які провадять боротьбу проти нового ладу в «Новій Европі» […] Дня 25.ІІ.44 р. перейшли з терену Радехівщини в терен Сокальщини 3 сотні СС-ів. Вони кватерують в селах Переспа, Горбків. Узброєння мають добре, старшини самі німці, які чуються тут не дуже добре. Перед приходом на терени українські мали доповіді до жовнірів-українців: «Ми старалися з Вас зробити добрих жовнірів, зараз будемо бачити, як Ви оціните нашу роботу на своїх теренах та яке буде відношення Ваше до нас». СС с[трілецької] д[ивізії] «Г[аличина]» хлопці в більшому складі підкарпатчики, а частина є навіть місцевих. Всі СС-и, за винятком старшинського складу, є прихильно наставлені до нашого руху. Вони приїхали на ті терени в цілі нищення банд польських, большевицьких, но і українських […]”.

Формулювання подане у пункті б має кілька причин: 1. Перехід великих частин у підпілля наражав би на небезпеку німецьких репресій у цьому регіоні. Вони стосувалися б і стрільців цих частин, і їх родин, облави на членів підпілля, арешти, терор тощо також були не вигідні повстанцям; 2. У разі такого переходу збройні підрозділи потрібно було б прогодувати, роздробити і відправити у лісисті частини та надати командний склад, адже у полку українських старшин взагалі не було, а підстаршини були переважно німцями; 3. Полк готували для боїв з партизанами і регулярними військами, відповідно стратегічна лінія українського підпілля, зокрема й тактика УПА, їм була невідомою. Зрештою, їх вишкіл також був не найкращий, про що згадується на сторінках книжки, зокрема на с. 68: “Загалом частини 4-го галицького полку СС не могли на рівні протистояти досвідченим і добре озброєним радянським партизанам”; 4. Перейшовши у підпілля, цих добровольців неможливо було б використати для поповнення матеріальної бази ОУН та УПА, зокрема збройними припасами; 5. Перехід більшого підрозділу поставив би під удар й інші частини. Наочний приклад, який був добре відомий українському підпіллю, – історія із батальйонами “Нахтігаль” і “Роланд” влітку 1941 р., коли після висловленого вояками протесту, німці відвели ці частини із фронту та території України і ліквідували.

Ці причини й були основою пункту б, через який було невигідно забрати в “ліс” цю чи й інші частини галицьких СС. На с. 178 про це опосередковано згадується, ще й цитується бачення з цього приводу Івана Гриньоха, видатного діяча підпілля, щоправда це відноситься виключно до діяльності 5-го галицького добровольчого полку СС.

Як наслідок, зв’язки із галицькими добровольцями СС було налагоджено, а полк брав участь у боях із радянськими (загін Наумова, загін Шукаєва, Молдавський загін) і польськими партизанами, а також проводив “пацифікації”, що було вигідно й українському підпіллю – підпункт в. Про ці бої та сутички і розповідається на сторінках книжки – Гута Пеняцька, Віцинь, Завонє, Залізці, Збараж і т.д. А все інше, особливо про “зіткнення двох ідеологій”, не витримує критики.

Значну частину тексту цієї праці, із с. 81 до с. 105, присвячено розгляду подій довкола с. Гути Пеняцької. Сутичка у цьому селі стала першим бойовим досвідом 4-го галицького добровольчого полку СС. Варто відзначити, що автор не допустився поширеної помилки, пов’язаної із ідентифікацією у цій акції відділу повстанської армії. На с. 90 у примітці зазначається, що тривалий час вважалося, що участь у бою 23 і 28 лютого брала сотня УПА “Сіроманці” під командуванням Дмитра Карпенка (“Яструб”), але нещодавні дослідження показали, що це не так. Згадка про участь у бою “Сіроманців” пішла не від Андрія Боляновського, на якого робиться посилання у примітці. Він так як і інші дослідники, мабуть, жертва радянської пропаганди. Найстарше джерело цієї помилки, яке вдалося виявити, це брошура Володимира Давиденка “Українська Повстанська Армія: шлях ганьби і злочинів” (1989 р.). Саме у цій полемічній праці зазначалося, що: “28 лютого 1944 р. рота дивізії СС «Галичина» і курінь УПА «Сіроманці» повністю знищили польське село […]”. Щоправда, А. Боляновський приписав, що це курінь “особливого призначення”, яким командував Д. Карпенко. Насправді відділ ВО 3 “Лисоня” “Сіроманці” завжди був сотнею, а командував нею від 20 листопада 1943 р. до квітня 1944 р. Григорій Ковальчук (“Ворон”).

Для об’єктивності, варто розібратися із командним складом і чисельністю рейдуючого куреня під командуванням к-ра “Макса”, який відзначився у цих боях, місцевих відділів УПА і самооборонних кущових відділів (СКВ) українського підпілля, а також польської самооборони і відділів Армії Крайової (АК), оскільки вони, як і галицькі добровольці, є учасниками цих подій. Розуміємо, що це нелегка справа, проте – це також наша історія.

Щодо відповідальності за цю акцію – її однозначно несе німецька адміністрація та командування, оскільки офіційна на той час влада у краю належала їм. Також відповідальність несе  польське підпілля і радянські партизани, які фактично підставили цивільне населення, та виконавці “пацифікації” – власне вояки галицького полку і відділу к-ра “Макса”. Щодо виконавців – на час операції вояки галицького полку і відділу к-ра “Макса” координувалися німецьким командуванням, відповідно це стосується ще раз німців, тому що вони, як зазначено, офіційна на той час влада.

Подаючи на 101–102 сторінках події у містечку Підкамінь, куди за згодою німецького командування к-р “Макс” відправив 2 чоти із свого відділу як німецький гарнізон, відповідальність за “відому різанину” 11–12 березня вже покладена лише на вояків “Макса”. Фактично вони стали виконавцями волі німецького командування, з яким координували свої дії. Як проголошував нацистський губернатор Галичини Отто Вехтер: “Хто йде разом з німецьким вояком, той іде до перемоги!”.

Щодо “Макса” – Максима Скорупського – його від керівництва куренем відлучили і за контакти з німецьким командуванням, і за антипольські акції, але не у травні – с. 100, а раніше. У його спогадах це оповідається як поїздка у Львів і пошук контактів із командуванням УПА. Зрештою, це спогад і дуже суб’єктивний, акцентувати на ньому увагу, особливо про сутичку із галицькими добровольцями СС (с. 72) і перехід СС-івців у його підрозділ (с. 76), є недоречно. Тим паче, що у своїх спогадах про антипольські акції у Галичині він ні словом не обмовився. На с. 87 у примітці зазначається, що к-р “Макс” був мельниківцем, а на початку 1943 р. коротко перебував у радянському партизанському загоні. У доповнення, варто згадати, що М. Скорупський мав за плечима “військовий вишкіл поль[ського війська], 10 міс[яців служби у] веркшуц, 3 міс[яці] в легіоні в Криниці”, а у лавах УПА за самовільну поведінку притягувався до відповідальності. Про це йдеться у евіденційній картці к-ра “Макса”, заповненій у воєнній окрузі УПА “Богун”, а зокрема щодо “кари” зазначено, що це: “нагана в присутності штабу за звільнення без наказу людей з рядів УПА”. Після дезертирства з лав підпілля М. Скорупський став німецьким агентом в абверкоманді-101, а згодом офіційним співробітником у абвергрупі-104, в якій займався перекиданням німецької агентури у тил радянських військ. Також він використовував псевдонім “Купала”.

На відміну від детального розгляду подій у Гуті Пеняцькій, у книжці акції на польський присілок Завонє приділено лише один абзац на с. 70. При цьому в тексті підкреслено, що це був один з небагатьох успіхів батальйону. Опираючись на звіт українського підпілля, в якому йдеться про “около 300 людей” вбитими, автор пише, що “кількість загиблих збільшено в кілька разів”. У звіті уповноваженого райхсміністра окупованих східних територій при головному командуванні військ “Північна Україна” повідомлялося про знищення 25 будинків та загибель 140 осіб у цій акції. А у спеціальному повідомленні мережі ОУН про ці події від 14 березня 1944 р. відзначено, що відомості про 300 загиблих походять від командування галицьких добровольців СС.

Фрагмент звіту уповноваженого райхсміністра окупованих східних територій при головному командуванні військ “Північна Україна”. 23 травня 1944 р. / Повідомлення про події у с. Завонє. 14 березня 1944 р.

У цьому ж повідомленні подані подробиці проведеної акції. Місцевий ляндкомісар подав звернення про перебування радянських партизан на присілку, відповідно сотня галицьких добровольців СС отримала доручення провести перевірку: “Коли перші стежі дня 6.ІІІ.44. підходили до села, на них посипалися стріли. Висліди були такі: 1 СС-українець ранений і один підстаршина німець. Перша стежа СС-ів відступила, а сот[енний] СС-ів дав наказ приступом взяти село”. У книжці цей відділ галицьких добровольців СС не ідентифіковано. Участь у цій операції брав вояк першого батальйону Іван Ткачук, про що розповідає у спогаді. У цей час він виконував обов’язки помічника к-ра першої чоти – оберштурмфюрера Ганса Гірша у першій сотні, якою командував гауптштурмфюрер Пильс.

Іван Ткачук (“Поль”, “Равлик”)

Торкаючись спогадів І. Ткачука, зауважимо, що він, як заприсяжений член Юнацтва ОУН, під примусом місцевої нацистської адміністрації потрапив на вишкіл у Цаберн. Весною 1943 р., маючи вибір їхати на роботу в Німеччину або ж записатися в дивізію СС “Галичина”, вибрав останнє. Проте, коли прийшла повістка від’їжджати на вишкіл – не поїхав. Німці заарештували батька як заручника. Через це змушений був зголоситися у органи поліції і СД, щоб батька відпустили та виїхати на вишкіл. Провідники ОУН перед від’їздом йому наказали проводити у своїй частині організаційну роботу: “Якщо поїдеш, там маєш залучати людей, щоб як приїдете, перейти [у підпілля]”. Під час підготовки полку, І. Ткачук від липня 1943 до березня 1944 р. був перекладачем при німецькому інструкторові. “Вишкіл пройшов нормально. Вчили добре стріляти. Вишкіл був цікавий. Отримав звання старший стрілець […] Німецьку присягу говорили хто що хотів – щоб не кривоприсягати. Губами рухали. Ми йшли співали – «Чуєш сурми грають», «Смерть ляхам». Були люди несвідомі, ми в казармі співали наших пісень. Хто був несвідомий – той виховався так. Був гарний кулеметник Гриць Лисюк (чи Лисяк) – гуцул. Але несвідомий. Його треба було добре опрацювати. Але зрозумів. Нас ще кинули в Італію. Як Мусоліні арештували. То нас з літаків скинули, хоч з парашутом не вчили стрибати. Скинули біля Неаполя – випхали з літака. Там нас посадили в поїзд і відвезли назад – бо ми мали тільки на Східному фронті [воювати]. То форму з левами дали тільки коли ми сюди їхали”.

Говорячи про командира сотні Пильса І. Ткачук зазначав, що його дім у Берліні було розбомблено і вся рідня загинула. “Він тут шукав смерті”. Згадуючи бої з радянськими партизанами біля Станіславчика подавав, що їхній сотенний себе мужньо поводив: “Партизани нас заскочили, він кулемета взяв і стоячи стріляв”. Іван Ткачук, як один із тих хто показав найкращі результати під час вишколу, був відібраний для подальшого навчання на курсі унтер-офіцерів, про що йдеться у додатку на с. 252. Однак, на сторінках книжки немає відомостей про подальшу долю цієї відібраної групи.

Про перипетії під Збаражем і оборону Тернополя та участь у них галицьких добровольців описується на 17 сторінках дослідження (с. 105–121). У історіографічному огляді книжки згадуються праці Олександра Семеніва, присвячені подіям березня-квітня 1944 р. – “Тернопіль у вогні” (2011 р.) та “Тернопільщина у вихорі війни” (2013 р.), але у тематичному підрозділі на них стоїть лише одне посилання.

Осип Гаврилюк (“Горицвіт”)

Торкаючись перебування третього батальйону під Збаражем у книжці, як важливе джерело, відзначено спогади стрільця Василя Петровського. У доповнення варто було б використати спогади вояка третього батальйону Осипа Гаврилюка, який також брав участь в цих подіях. Він як член ОУН, учасник її Похідних груп на Схід на початку німецько-радянської війни, а також редактор газети “Теребовельські Вісті” був заарештований німецькою поліцією у 1942 р. за друкування агітматеріалів ОУН. У спогаді він писав, що боячись вивозу на роботу в Німеччину і за свою родину, за порадою друга із Українського Комітету в Тернополі (мабуть, Степана Годованого), зголосився у Дивізію. Провідники ОУН Теребовлянщини пропонували йому перейти у підпілля, однак страх за батьків і рідню зробив своє: “По довгій розмові прийнято таку пропозицію “Степа” [Степана Ковальчука – повітового провідника ОУН], що я зголошуся до Дивізії Галичина, але там буду виконувати те, що треба для ОУН, значить, буду агітувати там, що ми маємо готуватись до боротьби за Україну, а не за Німеччину”. У липні 1943 р. у складі “добровольців” з Тернополя О. Гаврилюк поїхав у Львів. “Зі Львова ми їхали через Краків, Бресляв, Баварію і зупинилися аж під французькою границею в місті Трір. Там нас розвантажили і ми пішли пішком у ліс. В лісі були бараки і ми там замешкали”. У спогадах він розповідає про вишкіл та побут стрільців, проблеми з якими стикнулися вояки, зокрема і про відносини із німецьким поліційним персоналом, а також згадує лікаря і полкового капелана. Осип Гаврилюк подає, що під час навчання метання гранат від вибуху загинув один стрілець, за яким о. Карпінський відправляв Службу Божу. Ймовірно, йдеться про загиблого вояка Степана Черевка, про якого згадується у книжці на сторінці 48.

Із перекиданням третього батальйону на Збаражчину, сотня, в якій проходив службу О. Гаврилюк, була відправлена пішки у Доброводи. “Я пізнав дуже розумну дочку директора школи, яка була станичною в тому селі та мабуть займала ще якийсь пост у службі ОУН. Вона нам передавала всякі вістки. По двох тижнях ми знову вирушили до Збаража, де нас заладували на бронепоїзд і повезли на Волинь. Не пам’ятаю, на якій станції ми висіли і пішли в село шукати партизанів. Була неділя. Снігу не було, був приморозок. Це був початок березня. Партизанів не найшли. Селяни сказали, що більшовики йдуть на Рівне і в тім поході перед ведуть їхні партизани. Тому ми вернулися до Збаража і знову розмістилися по квартирах”.

Також Осип Гаврилюк розповідає про штурм Збаража і про збір 20 стрільців СС, які вирішили виходити з міста до с. Доброводи, де базувалася їхня сотня. Разом із двома вояками О. Гаврилюк вночі продерся з міста. “Над ранком ми були в Доброводах. Зразу зайшли до нашої, вже добре знайомої дочки директора, мабуть Галі на ім’я. Вона вже знала, що діялося у Збаражі […] Галя нам сказала, що наша сотня, яка була в селі, не пішла до Збаража після того, як довідалася, що всі німецькі офіцери втекли, а рішила продиратися на Броди […] Деякі з тих, що були з нами в Збаражі, прийшли скоріше від нас і пішли кудись дальше: одні казали, що йдуть на Броди, другі на Львів”. Зв’язавшись з підпіллям Осип залишив у селі уніформу та зброю, а сам, перечекавши активну фазу боїв у хаті на краю села, згодом перебрався до родичів у Тернопіль та легалізувався.

Відомості В. Петровського та українського підпілля про втечу німецького командного складу батальйону зі Збаража, які у книжці на с. 110–111 названі “неправдивою пропагандою” і “неправдивою інформацією”, О. Гаврилюк у спогадах частково підтверджує. Щоправда, і зазначає, що “десь пізно ввечері наш сотник нас зібрав – можливо, він дістав вказівку нами керувати, бо офіцери-німці поїхали до Тернополя на конференцію. Він сказав, що німці дуже бояться партизанів і втекли до Тернополя. Вони нам не довіряли”.

Зачіпаючи бойові дії з Червоною армією (ЧА) біля Збаража, слід зазначити, що у звітах 4 гвардійського танкового корпусу ЧА погодинно розписана діяльність проти німецьких збройних сил. Так, о 2 год. ночі 6 березня, за наказом командира корпусу, 14 гвардійська танкова бригада ЧА почала виконувати завдання по захопленню міста. До 20 год. цього ж дня частини вийшли на північно-східну окраїну Збаража. До ранку 7 березня основні частини бригади повністю взяли місто під контроль. Вже 6 березня штабом корпусу зафіксовано, що на їхньому вістрі удару діє “4 український полк дивізії СС «Галиция»”.

Звіти штабу 4 гвардійського танкового корпусу Червоної армії під № 59 і № 60. Березень 1944 р.

Із книжки незрозуміло у якому місці отримав поранення к-р третього батальйону 4-го галицького полку СС Гайнріх Плантіус: під Збаражем, про що автор пише на с. 111–112, чи у Тернополі – с. 126.

На с. 114–115 розглядається версія про виступ польського підпілля у Тернополі під час боїв за місто. Цитуючи хроніку дивізії “Галичина”, автор зазначає, що це “не більше, ніж плітки та міфи”. Щодо діяльності польського підпілля у Тернополі в цей час існують неперевірені відомості, за якими поляки безпосередніх боїв у місті не проводили (не отримали наказу про початок “Бурі”, не насмілились виступити тощо), а за іншими – їхнє підпілля брало участь у диверсіях на залізницях в районі Тернополя, а відділи АК перебували у близьких лісах, чекаючи на наступ радянських військ. У збірнику “Армія Крайова в документах 1939–1945”, третій том якого використовувався при розгляді подій у Гуті Пеняцькій, між іншим йдеться про диверсії на залізниці в районі Тернополя, а також що 7–9 березня у Тернополі відділ АК вів бій з німцями. За висновком авторів книжки “Хто пожав «Бурю»? Армія Крайова на Тернопіллі 1941–1945 рр.” (1996 р.) відомості про бої у Тернополі є фальсифікацією, яку поширило польське командування з метою показати діяльність АК в рамках операції “Буря”. Наскільки це відповідає дійсності – слід розбирати. Проте, враховуючи, що у хроніці дивізії інформація про ці події теж “розмита”, цей епізод ще слід ретельно досліджувати.

Торкаючись розгляду боїв у Тернополі, відповідно до радянських документів, відомо, що залишки галицьких добровольців – “44 пд СС «Галиция»”, тримали оборону на ділянці біля Кутковець. Цікавими, у розрізі подій оборони Тернополя, являються свідчення начальника оперативного відділу штабу німецького гарнізону Тернополя, підполковника Йоганеса Діріха. За ними, “частини 44 дивізії СС «Галичина»” разом із іншими німецькими відділами дислокувалися у Північній частині оборони міста і підпорядковувалися керівнику оборони цієї ділянки фронту капітану Фішеру.

Фрагмент протоколу допиту військовополоненого Й. Діріха. Квітень 1944 р. Зазначимо, що поліцейський батальйон “Беккер” (бойова група “Беккер”) із серпня 1943 р. діяв на Тернопільщині та проводив окремі антипартизанські операції.

На сторінці 120 подано твердження, за яким частина галицьких добровольців СС під час боїв у районі Збараж-Тернопіль потрапила “в загони УПА, вступивши у формування 3-ї воєнної округи «Лисоня», що входила до складу «УПА-Захід»”. Очікували більш ретельнішого і прискіпливішого розбору цього питання, на що наштовхував окремий підпункт у змісті, який, правда, стосується 5-го галицького добровольчого полку СС. Однак, зазначимо, що у цьому регіоні відділів УПА “Лисоні” на весні 1944 р. не було. Відділи із УПА-Північ чи УПА-Південь кілька разів рейдували, проте під час активних боїв – березень-квітень їх там також не було. Інше питання мережа ОУН і її військові підрозділи – охоронні боївки, боївки служби безпеки, територіальні боївки і самооборонні кущові відділи. Припускаємо, більшість колишніх галицьких добровольців СС використовували зв’язки підпілля, щоб добратися у свої території.

Підпілля ОУН відслідковувало передислокацію груп колишніх галицьких добровольців СС, про що звітувало своїм керівникам. Для прикладу, в надзвичайному звіті ч. 11 від 14 березня йдеться про перехід частини галицьких СС в УПА, щоправда це на основі інформації якогось кур’єра від “Криці” (мабуть, працівник СБ ОУН на Збаражчині), що може не відповідати дійсності. У повідомленні про бої в окрузі Тернопіль від 11 березня йдеться про бої СС-ів у с. Добромірка і Збаражі: “Прорив більшовиків був так[ий] наглий, що в Збаражі застали німців в кіні. В селі Добромірка б. Збаража стаціонувало около 800 чоловік з СС-Дивізії Галичина. Несподіваним наскоком більшовики розбили їх. Впало около 200 людей, інші розбіглися. Зараз стягуються групами та голосяться до нас”. Мабуть, підпіллям до 800 галицьких СС зараховано також і інші українські підрозділи, які в цей час перебували на Збаражчині. Про один з таких мережа ОУН у лютому 1944 р. подавала: “Дня 15.І. до села Росоховатець приїхала сотня німецького війська, зложена з українців, 6 німців і 8 москалів. Чотирьох вояків перейшло з оружжям до нас. Решта, відходячи в Збаражчину, говорила, що перейде до УПА. Станичному цього села залишили 2 кріси і багато амуніції”.

Як приклад дезертирства/переходу вояків з 4-го галицького добровольчого полку СС у лави підпілля наводяться два випадки на сторінках 120–121 і 123, зокрема, Тернопільщини стосуються долі Григорія Лавріна і Антона Шкандрія, оскільки вони перейшли із третього батальйону. У 11 томі Літописі Української Повстанської Армії, де вперше було опубліковано інформацію про Г. Лавріна, зазначається, що у “1943 р. зі школи його забрано до СС Дивізії «Галичина», звідки разом з цілою групою перейшов до УПА”. При перегляді цього тому можна вичислити ще кількох колишніх галицьких добровольців.

Запис про дивізійника Івана Маланяка із книги “Тернопільщина: список упавших героїв української революції в боротьбі з московсько-більшовицьким окупантом за час від 13 березня 1944 р. до 31 грудня 1948 р.”. 1949 р.

Для прикладу: Микола Сагадин (“Марко”), 1921 р.н., с. Кутківці – “Робітник бровару в Тернополі. Під час німецької окупації його насильно забрали до СС-Дивізії “Галичина”. На початку 1944 р. повернувся додому та скривався від більшовиків. Восени нав’язав контакти з підпіллям, де став бойовиком”; Микола Андрусишин (“Орел”), 1924 р.н., с. Хоробрів – “1943 р. насильно забрано його до СС-Дивізії “Галичина”, по кількох місяцях здезертирував і вступив до відділу УПА, де був при почоті [начальника штабу ВО 3 «Лисоня», одночасно к-ра куреня] «Бондаренка»” та ін. Із аналізу тексту книжки відомо про використання матеріалів архіву Центру досліджень визвольного руху. При їх огляді число біографій можна було б збільшити ще на кілька осіб: Михайло Олексів (“Іванко”), 5.10.1923 р.н., с. Золота Слобода – “В [1943] році він зголосився до СС дивізії Галичина, де перебув до 1944 р. Після розбиття СС Дивізії під Золочевом він повернув додому, де сконтактувався знову з місцевими підпільниками та вступив до Самооборони”; Олійник Хома (“Дорошенко”), 1924 р.н., с. Коропець – пройшов вишкіл в Дивізії Галичина, в березні 1944 р. втік додому під час переїзду на східний фронт, з приходом більшовиків в 1944 р. – бойовик Поморянської районної боївки СБ та ін.

На сторінці 61 цитуючи звіт члена Військової управи Осипа Навроцького про перехід у лютому 1944 р. галицьких добровольців із 1 батальйону 4-го галицького добровольчого полку СС у лави підпілля, робиться узагальнення, що “жодних документальних чи взагалі будь-яких згадок про ці два випадки нам знайти не вдалося, тому, найімовірніше, Навроцький щось наплутав або взагалі скористався неперевіреною інформацією”. Вояк 1 батальйону Іван Ткачук згадував, що у перший день прибуття його сотні у м. Сокаль він нав’язав контакти з підпіллям через Ярослава Штокала, якого добре знав по діяльності у Юнацтві ОУН. Весною 1944 р., скориставшись налагодженими зв’язками з ОУН, разом з ним з чоти дезертирувало 12 стрільців, зокрема двоє мінометників. Всі із своїм озброєнням. Підкреслимо, що колишні галицькі СС весною влилися у формування відділів УПА, а ті хто перейшов у підпілля раніше – залучалися у різного роду боївки ОУН. У Радехівщині (Львівщина) весною 1944 р. колишні галицькі СС стали зав’язком майбутньої сотні УПА “Заграва”: “Тут бралось теж під увагу “дезертирів” з т. зв. СС дивізії, які були з різних теренів ЗУЗ […]”, а “Косар – СС з Бойківщини” очолив рій у другій чоті. У сотні “була своя кухня під «командою» бувших двох СС-ів з Делятинщини Іваська та Степаська – нерозлучних друзів-побратимів, а при тім відважних і добрих стрільців, що вславилися в неодному бою”. У Сокальщині – сотні “Ім. Галайди”: “На перший зав’язок цієї сотні складалися передовсім бувші вермахтівці з околиць Сокаля […] та кілька бувших СС-ів з різних теренів ЗУЗ. Всіх їх було около 30 і дотепер творили т. зв. адміністративну боївку на терені Сокальщини […] Кожний з них міг бути щонайменше ройовим […] на сотенного писаря покликано дуже симпатичного д. Поля був[шого] СС-а, родом з Яструбич […]”. “д. Геньо – був[ший] СС” очолив рій у першій чоті, “д. Гайдук – був[ший] СС з Дернова Кам’ян[к]о-Бузького району, гарний і бойовий командир, який дуже скоро вибився на чотового” також очолив рій, але у другій чоті. “Другим ройовим був Жук – теж був[ший] СС з околиць Бібрки” і т.д.

На сторінці 184 ведеться мова про відомого тернопільця Мар’яна Лукашевича як вояка 5-го галицького добровольчого полку СС, проте ніяких конкретних підтверджень про це не наводиться. Припускаємо, що упорядники довідок, на які робиться поклик, подали відомості опираючись на статтю Л. Шанковського, праці якого грішать неточностями. Ця стаття – фактично першоджерело про службу М. Лукашевича у 5-му полку СС, фігурує у переліку використаних джерел, однак у документах УПА, щодо служби М. Лукашевича, ніде не згадується навіть дивізія Галичина, не те щоб 5-й галицький добровольчий полк СС. У списках полеглих вояків УПА із ВО 6 “Сян” про його службу до вступу в лави підпілля зазначається “батальйон Шума” (1945 р.) і “нім[ецькі] СС” (1947 р.).

Фрагмент листка полеглого майора УПА “Ягоди” із пропам’ятної книги впавши на полі слави вояків Української Повстанської Армії Захід – Сян. 1947 р.

Ще про одного уродженця Тернопільщини, члена Військової управи Євгена Пиндуса подається інформація на с. 57. Проте, у тексті подано світлину магістра права Степана-Зенона Пиндуса, якого 17 липня 1943 р. покликали у ряди дивізії СС “Галичина”. Між іншим, він – Степан Пиндус у жовтні 1943 р. проходив курси старшин у Лешанах (зараз Чеська Республіка), де й було зроблено опубліковане фото.

Некролог Євгена Пиндуса, поданий у журналі “Вісті Комбатанта”, № 3-4 (46-47). 1970 р.

У висновках на с. 249–250 відстоюючи тезу про те, що “поширені твердження про масові симпатії української молоді, вояків дивізії «Галичина» […] до ОУН та УПА є перебільшенням”, та що “в Галичині далеко не всі молоді хлопці бажають іти у «ліс», віддаючи перевагу регулярній військовій службі”, як приклад, наводиться кілька епізодів пов’язаних з підпіллям. Тим самим наштовхуючи читачів на думку, що саме досвід використання галицьких СС на цих територіях сприяв такому розвитку подій. У одному з цих епізодів цитується звіт мережі ОУН, за яким 16 травня 1944 р. у Золочеві до лав дивізії СС “Галичина” зголосилося 120 українців, “які донедавна входили в склад УПА”. У районі Броди, Золочів, Перемишляни, Поморяни діяв курінь згадуваного к-ра “Макса”. На час приходу в Галичину цей відділ складався із трьох сотень вояків. Після відлучення від командування “Макса” курінь, вже у складі лише однієї сотні, очолив к-р “Наливайко”, який відповідно до наказів УПА відправився для підсилення відділів повстанської армії у Грубешівщині, Белзчині та Равщині (на сторінці 173 серед переліку підрозділів УПА, які були зібрані “для приборкання польського наступу на Холмщині”, відділ к-ра “Наливайка” не згадується). Ще одним повстанським відділом, який на цьому терені був розформований керівництвом підпілля за порушення наказів Проводу ОУН та Головного командування УПА, був курінь к-ра “Ґонти”. Очевидно, що не всі вояки із розформованих відділів мали можливість повернутися у рідні сторони або ж виїхати на Захід. Відповідно, цей епізод потрібно детально дослідити. Проте цей випадок аж ніяк не свідчить про те, що “в деяких випадках навіть вояки УПА почали зголошуватися до дивізії”.

Інший епізод стосується Бережанщини: “24 травня 1944 року заступник референта пропаганди Бережанського окружного проводу ОУН Ілярій Сказінський повідомляв, що «в селі Горожанка 6-ох організованих людей на заклик явитися в ряди УПА зголосилися всі до СС-ів, мовляв, не підемо в ліс на голод і під німецькі облави»”. Некритичний підхід до цієї інформації змушує прокоментувати й цей епізод, оскільки цьому випадку на Бережанщині передували події, які дають роз’яснення у цій справі. Так, Бережанський повітовий референт пропаганди ОУН “Тарас” у звіті подавав: “В міру наближення та просування […] фронту деякі мої пропагандисти […] без мого дозволу залишили свою територію і пішли: одні в «СС», а другі в еміграцію (разом з німцями) […] П’ять пропагандистів під впливом погроз зі сторони німців і боячись більшовицької дійсності, забувши про свої організаційні обов’язки, дезертирували із пропагандистської роботи і пішли в СС. Цілком зрозуміло, що своїм вчинком вони майже зовсім знівелювали всі досягнення своєї попередньої роботи на своїй території, тому, що стали причиною мобілізації багатьох людей в СС і дали їм хороший приклад”.

Отже, у книжці бракує покликів на документи українського та польського підпілля, припускаємо їхній аналіз значно доповнить дані і розширить панораму описуваних подій. Також у досліджені бракує покликів на архівно-кримінальні справи колишніх вояків галицьких СС. Німець Ґерд Фріке, українець Василь Петровський, упорядник хроніки дивізії “Галичина” Михайло Островерха та ряд дослідників писали про деморалізацію стрільців, втечу і здачу в полон. Відповідно, опрацювання цього масиву документів, який знаходиться переважно у обласних архівах СБУ Львова, Івано-Франківська, Тернополя, суттєво підсилило б книжку.

Спецповідомлення про арешт 15 червня 1944 р. органами НКВС Степана Телештана, колишнього вояка 4-го галицького добровольчого полку СС. 30 червня 1944 р.

Тим паче, що 2-е управління МДБ УРСР у 1946 р. підготувало на основі німецьких трофейних документів для управлінь Західного регіону списки мобілізованих до складу дивізії СС “Галичина”. У архіві управління СБУ в Тернопільській області зберігається укладена картотека на понад 4 тис. осіб. У ній зазначаються особисті дані (прізвище, ім’я, дата і місце народження) добровольців, а також дата мобілізації і місце вишколу, зокрема у частини з них зазначалася служба у галицьких полках і батальйонах СС. Для прикладу, за картотекою Підвінський Михайло, 11.09.1914 р.н. із с. Новосілка, 21 серпня 1943 р. мобілізований до дивізії, а вишкіл проходив у 4-му полку СС. Торкаючись теми нашого огляду зазначимо, що у книжці “Підгайчани в боротьбі за волю України” (2000 р.) він поданий як такий, що загинув у лавах українського підпілля в Карпатах.

У тексті трапляються одруки, однак це робота літературного редактора видавництва. На сторінках книжки зауважуємо різні абревіатури одного і того ж архіву – “ЦДАВОВУУ” і “ЦДАВОВУ”. Також у переліку використаних джерел значиться “архів Українського центру визвольного руху в м. Львові”. Ймовірно, йдеться про архів Центру досліджень визвольного руху, абревіатура якого “АЦДВР” зустрічається у тексті. Значним недоліком книжки є відсутність іменного та географічного покажчика.

Не зважаючи на згадані хиби та неточності, пов’язані з історією 4 галицького добровольчого полку СС, дослідження Р. Пономаренка однозначно варте уваги як дослідників, так і широкого кола читачів.

Результат діяльності галицьких добровольців, як іноземної частини у складі німецької армії, банальний: полки стали знаряддям поліції у вирішенні своїх завдань – боротьбі з партизанськими загонами, та армії – затулити діри на фронті. Сутички і бої з партизанами і регулярними частинами яскраво показали дієздатність галицьких СС. 

Фрагмент із вказівок працівникам пропагандистських референтур ОУН. 1945 р. 

P.S.

На початку книжки автор пише про європейський і український добровольчий рух у німецькій армії, зокрема у військах СС, як унікальне явище у нацистській “Новій Європі”. Слід підкреслити, що у кожного народу завжди були ті хто підтримує окупанта і ті хто з ним бореться. Не виняток була й територія нашої країни. Однак, акцентувати на цьому увагу вважаємо недоречно. Так – це наша історія! Проте, це ще один залишений штамп нацистського тоталітарного режиму. Зрештою, коли б цей “рух” і справді був масовий, то європейські рухи опору не мали б підтримки місцевого населення. Це стосується і французів, і поляків, і нас, українців.

У останньому абзаці висновків йдеться: “історія галицьких полків СС, як і дивізії «Галичина», переконливо свідчить про серйозність намірів Німеччини стосовно українців, особливо щодо входження України в «Нову Європу» на рівних правах з іншими європейськими країнами. Український добровольчий рух став доказом того, що значна частина українського народу стала на шлях інших європейських націй…”. Адольф Гітлер та й інші керівники ІІІ Райху “про серйозність намірів Німеччини стосовно українців” багато писали і говорили. Як наслідок дискримінаційна расова політика нацистів щодо слов’ян, до яких відносимося й ми українці, а також конкретні злочини німецького режиму в Україні, розглядалися на судовому процесі – Нюрнберзькому трибуналі. Зрештою, Акт 30 червня 1941 р. відкрив усі карти щодо ставлення і планів німців на “входження України в «Нову Європу» на рівних правах з іншими європейськими країнами”. І ще, Галичина – це не вся Україна. До неї у нацистської влади було особливе ставлення, нащо, до речі, звернено увагу на сторінках книжки.

При підготовці цього огляду використано збірники документів опублікованих видавництвом “Літопис УПА”, дослідження Володимира Мороза, Андрія Усача, Олега Клименка, Сергія Ткачова, а також матеріали із воєнно-історичного форуму Military Ukraine та форуму REIBERT.info.